Друга сторона батьківської любові.

Пропонуємо Вам переклад посту тата-блоггера Дмитра Соколова-Мітріча.

“Діти – це святе. Усе найкраще дітям. Нехай хоч діти поживуть. Квіти життя. Радість в будинку. Синку, не турбуйся, тато для тебе все зробить.

Щось мене ось ця тема страшенно втомила. І як батька, і як колишню дитину, і як майбутнього діда. Може, досить уже любити дітей? Може, час уже з ними якось по-людськи?
Особисто я не хотів би з’явитися на світ в наш час. Занадто багато любові. Як тільки ти народжуєшся, ти в той самий час стаєш лялькою. Мама, тато, бабусі, дідусі тут же починають відпрацьовувати на тобі свої інстинкти і комплекси. Тебе годують в три горла. Тобі викликають дитячого масажиста. Тебе для загального розчулення одягають у джинси і курточки, хоча ти ще навіть сидіти не навчився. А якщо ти дівчинка, то вже на другому році життя тобі проколюють вуха, щоб вішати золоті сережки, які, що б не сталося, хоче подарувати любляча тітка Даша.
До третього дня народження всі іграшки вже не влазять в дитячу кімнату, а до шостого – в гараж. Щодня тебе спочатку возять, а потім водять по магазинах дитячого одягу, по дорозі заїжджаючи у ресторани та зали ігрових автоматів. Особливо наділені у питаннях любові мами і бабусі сплять з тобою в одному ліжку років до десяти, поки це вже не починає тхнути педофілією. А, так – мало не забув! Планшетник! У дитини обов’язково повинен бути планшетник. А бажано ще й айфон. Прямо років з трьох. Тому що він є у Сергія, йому мама купила, а вона ж начебто не так вже багато заробляє, набагато менше нас. І навіть у Тані є з сусідньої групи, хоча вона взагалі з бабусею живе.
Перед школою зазвичай закінчується «ляльковий період», і тут же починається «виправно-трудовий». Люблячі батьки, нарешті, усвідомлюють, що вони наробили щось не те. У дитяти зайва вага, поганий характер і синдром дефіциту уваги. Все це дає привід для переходу на новий рівень захоплюючої гри в батьківську любов. Цей рівень називається так – «знайди фахівця». Тепер з тим же ентузіазмом тебе тягають до дієтологів, педагогів, психоневрологів, просто неврологів і просто психологів. Рідня скажено шукає якесь диво, яке дозволить домогтися чарівних оздоровлюючих результатів, не змінюючи при цьому власний підхід до виховання дитяти. На ці езотеричні по суті практики витрачається купа грошей, нервів і море часу. Результат – нуль цілих, трохи десятих.

Ще для цього періоду характерна відчайдушна спроба застосувати до дитини норми залізної дисципліни та трудової етики. Замість того, щоб справді зацікавити маленьку людину якимось інтересом, замість того, щоб дати йому більше свободи і відповідальності – родичі шикуються в чергу з ременем і криком. В результаті – дитина вчиться жити з-під палиці, втрачаючи здатність хоч чимось цікавитися.
Коли ж марність витрачених зусиль стає очевидною, починається етап надламаної батьківської пасіонарності. Тут майже всі люблячі батьки раптом різко починають своїх дітей ненавидіти: «Ми для тебе, а ти!» Різниця лише в тому, що в одних ця ненависть виражається в повній капітуляції з подальшим спрямуванням підлітка в освітній заклад закритого типу (училище Богуна, елітна британська школа), а інші врубають у своїй голові пластинку з написом «ти – мій хрест!»
Змирившись з тим, що нічого путнього з людини не вийшло, батьки з Тимійхрестом на шиї продовжують добивати у своїй вже майже дорослій дитині особистість. Відмазують від армії, влаштовують на платне відділення до вузу, дають гроші на хабарі викладачам і просто на поточні витрати, купують квартиру, машину, підбирають синекуру в міру своїх можливостей. Якщо від природи Тимійхрест не надто талановитий, то ця стратегія навіть приносить якісь більш-менш придатні до життя плоди – виростає психічно покалічений, але цілком добропорядний громадянин. Ось тільки, набагато частіше за заліковування ран, нанесених надлишковою батьківською любов’ю, діти розплачуються зовсім інакше – здоров’ям, життями, душами.
Культ дітей виник в нашій цивілізації не так давно – всього якихось 50-60 років тому. І багато в чому це таке ж штучне явище, як щорічно вистрибує з маркетингової “коробки з сюрпризами” Кока-Кольний Санта-Клаус.
Діти – найпотужніший інструмент для розкрутки перегонів споживання. Кожен квадратний сантиметр дитячого тіла, не кажучи вже про кубомілліметри душі, давно поділений між виробниками товарів і послуг. Змусити людину любити самого себе такою маніакальною любов’ю – це все-таки досить складна морально-етичне завдання. А любов до дитини заводиться з півоберта. Далі – тільки лічильник вмикай.
Звичайно, це зовсім не означає, що раніше дітей не любили. Ще як любили. Просто раніше не було Дітоцентричної родини. Дорослі не грали в безкоштовних аніматорів, вони жили своїм природним життям і в міру дорослішання втягували у це життя своє потомство. Діти були улюблені, але вони з перших проблисків свідомості розуміли, що є лише часткою великого універсуму під назвою «наша сім’я». Що є старші, яких треба поважати, є молодші, про які треба дбати, це є наша справа, в яку потрібно вливатися, є наша віра, якої потрібно дотримуватися.
Сьогодні ж ринок нав’язує суспільству рецепт сім’ї, побудованої навколо дитини. Це свідомо програшна стратегія, що існує лише для того, щоб викачувати гроші з домогосподарств. Ринок не хоче, щоб сім’я будувалася правильно, тому що тоді вона буде задовольняти більшість своїх потреб сама, всередині себе. А нещасна родина любить віддавати вирішення своїх проблем на аутсорсинг. І ця звичка вже давно стала фундаментом для цілих галузей на мільярди доларів.

Ідеальний, з точки зору ринку, батько – це не той, хто проведе з дитиною вихідні, сходить в парк, покатається на велосипеді. Ідеальний батько – це який буде в ці вихідні працювати понаднормово, щоб заробити на двогодинний візит в аквапарк.
І знаєте що? А давайте-но замінимо в цій колонці дієслово «любити» на якесь інше. Ігнорувати, плювати, бути байдужим. Тому що, звичайно, така батьківська любов – лише одна з форм егоїзму. Скажена мати, трудоголік-батько – все це не більше ніж гра інстинктів. Що б ми там не наговорили собі про батьківський обов’язок і жертовність, таке батьківство-материнство – це насолода, щось типу любовних утіх, одна суцільна біологія.
Є така прекрасна індіанська приказка: «Дитина – гість у твоєму будинку: нагодуй, виховай і відпусти».

Нагодувати – і дурень зможе, виховати – це вже складніше, а от вміти дитину з перших хвилин його життя потихеньку від себе відпускати – це і є любов. Ти як завжди правий, Чингачгук.

 

Переклад з джерела: блог ФОМА